Ґондолін — поєднання загубленого міста і королівства ельфів

Місто Ґондолін в долині Тумладен.
Малюнок Толкіна (1928). Розфарбував Г.Е. Рідетт

"Загибель Ґондоліна" — перша повість зі всесвіту Середзем'я, ранній варіант якої Толкін написав у 1917 році.  Джон Гарт, автор книги "Толкін та Велика війна" описав цю книгу як "шаблон для всього, що Толкін написав згодом", тож поглянемо на те, з яких джерел автор взяв опис таємного міста ельфів.

Ельфійське місто Ґондолін було розташоване у зеленій долині, в оточенні кільця гір. Долина була дном висохлого озера, посеред якого був острів. Острів тепер став пагорбом, а на ньому виросло місто. До Ґондоліна можна дістатися лише 

...глибоким шляхом під горами, проритим у темряві світу водами, що витікали, аби з’єднатися з потоками Сіріону... (Сильмариліон)

Опис географічного положення Ґондоліну нагадує одразу дві фантастично-міфологічні локації, описані у творах, добре знайомих Толкіну. Перша — місто Кор з циклу пригодницьких романів Р. Г. Гаґґарда про Аєшу ("Вона", "Копальні царя Соломона" тощо), якими Толкін захоплювався в юності. Інша — опис ельфійського королівства з  середньовічної поеми "Сер Орфео", яку Толкін переклав з давньоанглійської.

Гаґґард описує місто Kôr, загублене у глибині Африки.

Це місто стоїть у центрі зеленої рівнини, яка повністю оточена кільцем гір. Рівнина і гори насправді є залишками величезного вулкана, у кратері якого колись було велике озеро. Щоб дістатися до руїн міста, потрібно пройти довгим тунелем, крізь який тече потік. (Рейтліф)

Окрім запозичення опису розташування міста, Толкін також використав його назву: у ранній версії Легендаріума місто ельфів у Валінорі називалося Kôr, розташоване на однойменному самотньому пагорбі, вкритому густою травою і дзвониками. Його опис потім перейшов до ельфійського міста Тіріон на пагорбі Туна.

Сплетіння міфу і реальності в житті Толкіна

Ґандалф і Більбо за лаштунками "Гобіта"

Толкін не називав свою творчість "вигадкою" — він "виясняв" та "досліджував" історію Середзем'я.  Він був впевнений, що те, про що він пише, у певному сенсі є правдою. Так, у листі до В. Г. Одена він писав: 

Смію припустити, що в «несвідомому» щось відбувалося вже певний час, і це пояснює моє постійне відчуття — особливо коли я застрягав, — що я не вигадую, а фіксую (недосконало), і що часом мені доводилося чекати, поки проявиться «те, що сталося насправді». (Лист 163, прим. 1)

Коли був опублікований "Володар Перснів", він почав отримувати відгуки від читачів, які його дуже тішили, оскільки переконували його у сплетінні реальності із його текстами. Він був вражений, коли отримав листа від реального Сема Ґемджі, родом з по-гобітськи названого містечка Toothing (Зуб'є), і жартував, що має надію не отримати листа від містера С. Ґолума (Листи 184, 187).

А одного разу його відвідав таємничий гість: 

Кілька років тому в Оксфорді мене відвідав чоловік, чиє ім'я я забув (хоча, здається, він був добре відомим). Він був дуже вражений тим дивним фактом, що багато старих картин здавалися йому створеними для ілюстрації «Володаря перснів» задовго до його появи. Він приніс одну чи дві репродукції. Думаю, спочатку він просто хотів з'ясувати, чи живилася моя уява картинами, як це, вочевидь, було з певними видами літератури та мовами. Коли стало очевидно, що я або брехун, або дійсно ніколи раніше не бачив цих картин і не був добре знайомий з образотворчим мистецтвом, він замовк. Я помітив, що він пильно дивиться на мене. Раптом він сказав: «Ви ж не вважаєте, чи не так, що самі написали всю цю книгу?»*

Чистісінький Ґандальф! Я був надто добре знайомий із Ґ., щоб необачно виказувати себе або розпитувати, що він мав на увазі. Здається, я сказав: «Ні, я більше так не думаю». Відтоді я більше ніколи не міг цього припускати. Тривожний висновок для старого філолога щодо його приватної розваги. (Лист 328)

Слово "тривога" щодо природи взаємин між автором та його творчістю тут дуже влучне, адже найбільш разючим перетином творчості Толкіна із первинною реальністю став шторм, описаний ним у Notion Club Papers в середині 40-х років. Події твору відбуваються в майбутньому — влітку 1987 року. За сюжетом на Велику Британію насуваються надзвичайно руйнівний шторм і повінь, що завдають величезної шкоди півдню Англії та валять безліч старих дерев.

Через 40 років після написання твору, у жовтні 1987 року, південь Англії та Лондон справді несподівано (метеорологи напередодні очікували просто "погану погоду") накрив найпотужніший і найруйнівніший ураган за останні кілька століть — Великий шторм 1987 року. Він повалив близько 15 мільйонів дерев, що заблокували дороги та залізниці. Зокрема, у містечку Sevenoaks (Семидуби) впало шість дубів з тих семи, на честь яких воно назване. Час, місце і наслідки — все збігається із передбаченням Толкіна. Просто довелося почекати, поки те, що колись було написано, проявиться насправді.

__________

* Схожою розмовою Ґандалфа і Більбо завершується "Гобіт".

Сонце і стокротка

Сонце і стокротка / Matěj Čadil

Читаю книгу Корі Олсена Досліджуючи "Гобіта" Дж.Р.Р. Толкіна. У розділі про загадки, які Ґолум і Більбо задають один одному, він пише про загадку, яку Більбо вигадав сам:

Ось око на синьому полі,
А ось — на зеленому полі.
«Нагадуєш ти мене, —
Каже одне, —
Але ти долі, не вгорі, а долі.

Виявляється, ця загадка побудована не тільки на подібності квітки сонцю, а й має етимологічне підґрунтя. Англійська назва стокротки — daisy — походить від давньоанглійського daeges eage — "day's eye", "око дня". Жовта серединка виглядає як сонце, а пелюстки закривають її ввечері і відкривають на світанку.

У Середні віки саме сонце часто порівнювали з оком, називаючи його "оком світу". "Загадка грає з цими назвами, вказуючи на подібність та відношення між сонцем і стокроткою", — підводить підсумок Олсен.

Неочікуване доповнення до попереднього допису про Око Сарумана та Око Провидіння.

Брошка Мейбл Толкін

Саймон Толкін, син Крістофера Толкіна та онук Дж. Р. Р. у своєму інстаграмі час від часу розміщує фото сімейних реліквій. Цього разу він розмістив фото брошки, яка колись належала матері Дж. Р. Р. Толкіна і супроводив його таким дописом:

У 2016 році моя тітка, Прісцилла Толкін, подарувала мені цю аметистову брошку у формі серця, яку її батько, Дж. Р. Р. Толкін подарував їй у 1971 році. Брошка належала його матері, Мейбл, яка померла у 1904 році, коли їй було всього 34 роки. У супровідній записці моя тітка написала: «У мене є незгасний спогад про те, як мій батько розповідав мені, що він носив цю брошку під одягом на битву на Соммі у 1916 році, і я думаю, що він частково приписував своє виживання її присутності поруч із ним».

Яскравий Том Бомбадил

Том Бомбадил / Джеймс Тернер Моган

Старий Том Бомбадил — веселун великий; Синя-синя його куртка, жовті черевики.

Останнім часом бачу багато відео від знавців середньовічного костюма, які кажуть, що попри голлівудську тенденцію зображати середньовічний одяг сірим, блідо-бежевим, близьким до природного кольору матеріалів (максимум коричневі шкіряні ремінці тощо), насправді всі верстви населення за можливості вдягали кольоровий одяг, що видно навіть по середньовічних ілюстраціях. Незабарвлені тканини носили або найбідніші люди, або монахи — ті, хто свідомо відмовився від світського життя.

Різний майновий стан обмежував лише вибір барвників: хто бідніший, міг дозволити тканину, забарвлену барвниками з місцевих трав та коренів, які швидше вигоряли на сонці, а багатші — тканину, забарвлену більш довговічними, закордонними. Наприклад, синій барвник для куртки Бомбадила можна було взяти з листя вайди, а жовтий колір — з коренів резеди.

Тож яскраво вдягнений Том Бомбадил не настільки нереалістично вдягнений персонаж, як це може здатися на перший погляд.

Насправді пост заради картинки 😉

Більбо і Фродо: гобіти, забрані ельфами

Звичайно, що у "Володарі Перснів" Більбо і Фродо ніхто не викрадав, але якщо випустити розповідь Більбо про його пригоди після зникнення з дня народження і залишити лише самі епізоди зустрічі із ним, вибудовується історія, подібна до фольклорних оповідей про людей, яких викрали фейрі чи інші подібні персонажі.

Ельфи з поеми "Сер Орфео"

Перша частина історії Більбо така: він зникає невідомо куди посеред більш ніж сотні свідків. Жителі Ширу впевнені, що Більбо помер:

...усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець.

Пізніше Фродо знаходить його сплячим у володіннях ельфійського володаря Елронда. Більбо не вільний покинути Рівендел: він каже, що він хотів би повернутися у Гобітон, але "вони (Елронд та Ґандалф) йому не дозволять" (бо за межами Рівендолу життя Бегінса у небезпеці). На зворотному шляху Фродо знову бачить Більбо у Рівенделі — постійно напівсонного, і зрештою у кінці книги Фродо бачить його у ельфійській процесії, яка їде через ліс.

Ці елементи нагадують сюжет середньовічної поеми "Сер Орфео", яку свого часу переклав Толкін.  Це своєрідне перенесення давньогрецького міфу про Орфея та Еврідіку на англійський ґрунт.

Якщо у давніх греків Еврідіку вкусила отруйна змія і німфа потрапила у підземне царство до бога мертвих Аїда, то дружину короля Орфео, прекрасну Г'юродис, викрадає король ельфів. Обидва герої вирушають на допомогу коханій і своєю грою на арфі розчулюють володаря підземного/ельфійського царства, і той погоджується віддати герою дружину. Втім, лише в "ельфійській" версії Орфео вдається повернутися додому із дружиною — в античному міфі Еврідіка залишається у царстві мертвих назавжди.

Том Шиппі знаходить вплив "Сера Орфео" у творах Толкіна. Так, у легенді про Берена і Лютіен ельфійка своїм співом розчулює Мандоса і повертає коханого до життя.  А опис полювання ельфійського короля з поеми він вважає "майстер-текстом" подібної сцени у "Гобіті".

Король ельфів Трандуїл (фільм "Гобіт)